Велодраматичні змагання та формування характеру

Дитячі велоперегони

Історія нашої участі в перших перегонах.

На початку березня ми зареєструвалися на дитячі велоперегони – клас “самокати”, які проходили в межах виставки “Bikeexpo 2016”.

Відразу після того, як я повідомив цю думку малюку, мене очікувало кілька не приємних новин. Спочатку Іванко сказав: “Я не буду змагатися – все – одно я не переможу…”

Мене дуже здивувала така реакція – звідки стільки невпевненості? Чому немає віри в себе?

Після кількох розмов на тему “Треба стратися”, “Всі колись вчилися” версія Малюка змінилася на “Я думаю, що я зможу зайняти друге або третє місце – адже це теж медаль”.

“Дотискати” далі я не став, але при нагоді казав, що я в нього вірю.

За кілька днів до змагань він почав “тренування” – літав на самокаті, як “підсмажений”.

В день змагання ми завчасно пішли на виставку, подивилися на змагання зовсім маленьких “малюків” (3-4 роки), протестували трасу (кіл 30 нарізав – при умові, що довжина траси на змаганні 2 кола), загалом проникалися спортивним духом і записували відео – репортаж.

Переглянути відео – репораж Іванка з перегонів.

Перед виходом на старт Іванко був сповнений рішучості, погляд сконцентрований, усмішка зникла…

Змаг смугастим прапором і почалося… на першому колі Іванко лідирував з перших метрів, перед виходом на фінішну пряму Малюка спіткала невдача – він упав… В мене в самого в середині “йокнуло”, але далі події розвивалися вже “велотрагічно”.

padinnya2

Іванко встав з колін,  підхопив самокат і доїхав до фінішу, але третім…

Після того він не захотів їхати коло пошани, а під’їхав до нас і кілька сотень скупих чоловічих сліз потекло по щоках. Ніякі наші вмовляння, що ти – молодець, що третє місце – це медаль не працювали. Він стояв на своєму: “Я ж перемагааааааав…”

Перед самим нагородженням “молодий чоловік” взяв себе та  самокат в руки і коли медаль опинилася на шиї остаточно заспокоївся. Але… саме цікаві розмови лише починалися.

Ми - чемпіони. Дитячі велоперегони
Ми – чемпіони. Дитячі велоперегони

Залишивши арену, дорогою ми спілкувалися.

– Синок, не засмучуйся! Інколи й інші спортсмени падають. Пам’ятаєш ми з тобою біатлон дивилися і на самому фініші упав спортсмен?

– Татусь, так то ж був не українець! А я – українець. А нам падати не можна.

(Цей вираз ми не коментували, а лише обалділи від аргументації).

– Синок, ти – молодець, і головне, навіть, не медаль! А те. що ти піднявся і, як справжній чоловік, поїхав далі! Довів справу до кінця!

На що, у відповідь серйозним голосом було сказано:

– Скажи їм, щоб наступного разу зробили кращу дорогу, ну ладно я впав, я уже дорослий! А якби впали ось ті малюки, яким 3 роки – вони могли б і розбити собі щось!

Після цього, я сам “ледь не сів” від здивування та турботи…

Загалом, в той день, незважаючи на “бронзову” медаль, ми отримали важливу перемогу – перемогу над непередбачуваною обставиною; перемогу над слабістю духу.

Я пишаюся нашим Малюком, який гідно вийшов з непростої ситуації та зробив серйозний крок у формуванні характеру.

Be the first to comment

Напишіть відгук